Автором ідеї та оплвідачкою стала письменниця Настасія Семенюк.

Українська мова – жива і нескорена. Це наша пам’ять і наша зброя. Вона вижила попри заборони й укази, попри тюрми й заслання. Бо завжди знаходилися ті, хто був щиро закоханий у її багатогранність та співучість і віддавав їй свої думки, свою працю, своє життя.

Коли на початку ХХ століття постала молода українська держава, здавалося: нарешті українська мова буде вільною від столітніх пут, принижень і гонінь. І ціле покоління молодих, талановитих і відважних поставило собі за мету її плекати, вивчати, утверджувати. Але сталінський режим зробив усе, щоб звести нанівець навіть найменші спроби. Щоб змусити їх замовкнути. Декого – назавжди.

У перформансі постали ті, хто віддав українському слову свої думки, долі й життя.

Агатангел Кримський – учений, поет, поліглот, один із засновників Академії наук України, шо був звинувачений у націоналізмі і загинув у тюрмі на чужині.

Олекса Тихий – педагог і правозахисник, укладач словників української мови Донбасу. Двічі засуджений, помер у табірній лікарні, так і не дочекавшись свободи.

Людмила Старицька‑Черняхівська – письменниця й культурна діячка, племінниця Миколи Лисенка, чиє життя обірвалося у засланні.

Олекса Синявський – мовознавець, редактор українського правопису 1927 року, один із творців сучасної літературної мови. Розстріляний у 1937‑му.

Борис Антоненко‑Давидович – письменник, перекладач, автор книги «Як ми говоримо». На його долю випав ГУЛАГ, довгі роки у засланні, а згодом тотальна заборона творів.

Авторка ідеї зазначає: "Сьогодні, через десятиліття, ми дізнаємося більше про них, та, на жаль, для багатьох вони залишаються лише портретами із підручників. А ми хочемо, щоб ви побачили їх живими людьми. Які раділи, кохали, горіли своєю ідеєю і вірили у майбутнє України. Тож саме такими – сміливими й нескореними – вони постануть на нашій сцені.

Їхні долі зламала тоталітарна система. Але слово їх – невбите. І наша місія – дати йому голос!"

Бережімо рідне слово, воно є нашою зброєю.